Місяць

Втілення концепції художника про те, як виглядатиме слід людини на Місяці та на Марсі / фото NASA

Коли астронавти Apollo 11 повернулися на Землю, їх одяг був повний місячного пилу, а кожен з них страждав на одні й ті ж симптоми: чхання, свистяче дихання, біль в горлі та закладений ніс. Все виглядало так, ніби в них сильна алергія. Член екіпажу Apollo 17 Харрісон Шмітт назвав це “місячною лихоманкою”.

Європейське космічне агентство стверджує, що вся справа у силікатах — групі з’єднань кремній/кисень. Подібні з’єднання зустрічаються й на Землі, наприклад, у вулканічному попелі. Місяць же ними буквально всипаний. І вся проблема в тому, що наш супутник не має кисню. Через це силікати не руйнуються та стають ще більш небезпечними. Вони не лише пришвидшують зношування обладнання, але й наносять непоправну шкоду космонавтам. Ще простіше, ніж їх побратими з Землі місячні силікати можуть проникати в легеневу тканину та лишати на ній рубці. Тривале перебування в такому середовищі є фатальним.

Марс

Так, на Марсі є вода. Частина вчених вважає, що вона знаходиться в дивних звивистих схилах, видимих біля кратерів планети. Однак навряд чи ви змогли б її пити. Ці схили містять лише невелику кількість води та тонни перхлоратів. Перхлорати — це форма солей хлору.

Наморозь у виїмках кратеру на північних рівнинах Марса. Фото зроблене 11 квітня 2015 року орбітальним апаратом NASA / фото NASA

На відміну від столової солі — хлориду натрію — перхлорати надзвичайно токсичні для людей. В основному до їх складу входить вуглець, кисень та хлор. Така будова часто не дозволяє стабілізувати токсичний сам по собі для земного життя хлор. Натомість отримується ще більш токсичний вид солі. Він здатен нанести шкоду функціям щитоподібної залози, зменшити виробництво кісткового мозку та пошкодити легеневу тканину. Перхлорати можуть легко проникати в питну воду, їжу. Тому вирощувати харчі в марсіанському ґрунті — не найкраща ідея.

Мікроби, що зазнали впливу умов, подібних до марсіанських (в тому числі й впливу перхлоратів), загинули за короткий проміжок часу після цього. Припускають, що сонячне світло також каталізує перхлорати. Навіть якби середовище містило кисень, перхлорати лишалися б небезпечними.

Тож, гіпотетичним колоністам замало захистити себе від космічного опромінення. З загрозою хімічного забруднення цієї надзвичайно сухої планети боротися значно важче.

Європа

Сама по собі Європа не виглядає аж надто небезпечною. Однак вона розташована в радіоактивних поясах Юпітера та разом з Іо опромінена смертельною кількістю радіації. Майбутня місія Europa Clipper, щоб подовжити життя космічного корабля, навіть уникатиме прямої орбіти супутника. Радіація тут настільки потужна, що, опинившись на поверхні планети, людина помре від неї за кілька днів.

Однак, де ж ми збираємося шукати тут життя? На думку вчених, величезна товщина крижаної оболонки планети здатна захистити життя під нею.

Це художня концепція того, як плюм водяної пари викидається з велетенського рідкого океану під крижаною поверхнею супутника Юпітера. Плюм підіймається на висоту 201 км, а потім, ймовірно, повертається на поверхню Європи у вигляді морозного дощу / фото NASA

Титан

Супутник Сатурна дуже схожий на ранню Землю. Він оточений тонкою атмосферою та має скупчення рідини по всій планеті. Й це все вуглеводні. То де ж вода?

Під дією наднизьких температур будь-яка вода перетворилася б на лід. А крапаючий дощик Титану — це насправді хімічна сполука, близька за складом до бензину. Крім того, атмосферний тиск Титану більший, ніж на Землі. Через це всі вуглеводневі озера супутника надто тонкі, щоб ними плавати. Практично вся його поверхня вкрита багнюкою.

Це графічне зображення того, як різноманітні органічні з’єднання можуть діставатися до морів та озер Титану / фото NASA

Припускають, що під поверхнею Титану може приховуватися ще один підземний океан рідини. Таким чином у супутника може бути дві біосфери: як дивна азотова форма життя, так і клітинні стінки в вуглеводневих озерах. Як співмешканець для земного життя, азотова форма була б найбільш чужа для нас.

Енцелад

6-й супутник Сатурна Енцелад, ймовірно, практично повністю складається з води. Однак найбільша проблема — його гравітація. Звичайний стрибок може підняти вас на майже 43 м вгору. На його південному полюсі, де міститься океан Енцеладу, струмені замерзлої водяної пари досягають 161 км у висоту та рухаються зі швидкістю 2100 км/год. Такі плюми викликають припливні сили Сатурна. Тому, повільно приземляючись після стрибка, ви ризикуєте наштовхнутися на подібний викид та добряче шмякнутися на крижану поверхню супутника.

Це ілюстрація руху космічного корабля Кассіні крізь плюми Енцеладу / фото NASA

Церера

Церера  — це найближча до Сонця карликова планета. Ця крижана планета, оточена невеликим шаром пилу, розташована в поясі астероїдів. Вона  має декілька невеликих джерел води. В цих клаптях океану містяться відкладення солей сульфату магнію (ви могли приймати його у складі проносних препаратів). Хоча Церера й розташована в поясі астероїдів, а її поверхня демонструє, що планета не раз піддавалася “бомбардуванню”, зараз більшість астероїдів знаходяться від неї на відстані 940 000 км. Хоча планета не має атмосфери, у неї є “атмосферні кишені”, що оточують сублімований лід.

Для людини найбільша небезпека Церери — велика кількість аміаку, котрий практично нереально відділити від води, а його вплив на нашу респіраторну систему — наджорсткий.

Це прискорене зображення обертання Церери створене з фотографій, зроблених з відстані 46 000 км до планети 19 лютого 2015 місією NASA “Dawn”. Повне обертання Церери триває 9 годин / фото NASA

Відкритий Космос

В червні 1971 року капсула “Союз-11” приземлилась на Землю з трьома космонавтами — першими членами екіпажу першої космічної станції. Однак пошукова група на свій жах помітила, що екіпаж загинув в космічному апараті. Спроби реанімувати їх не допомогли. Космонавти зазнали впливу космічного вакууму. 

Екіпаж “Союз-11” став першим прикладом того, що стається з людиною у вакуумі. Ні, вона не вибухає. Буквально в лічені секунди вона втрачає все повітря з легень й задихається. Через швидку втрату кисню настає крововилив в мозок, лопаються барабанні перетинки та все тіло пронизує різкий біль внаслідок різкої декомпресійної хвороби. Високий рівень молочної кислоти свідчить, що астронавти перед смертю пережили дуже сильний стрес, вони намагалися ліквідувати витік кисню, але часу на це не вистачило. Після цього випадку всім астронавтам почали надавати герметичні костюми.

Поштова марка СРСР з зображенням загиблих астронавтів “Союз-11”: Г. Т. Добровольський, В. Н. Волков, В. І. Пацаєв / фото USSR Post, джерело wikimedia

Дізнатись більше :

Discover Magazine